Моторошна історія про руку мерця, або Як грати у вісімки та тузи, коли ви мертві
З розумом в якості кисневого балону і уявою, як єдиним якорем у теперішнє, ми повертаємося для чергового глибокого занурення в брудне дзеркало історії. Цього разу ми вирушимо мальовничим маршрутом через територію Дедвуд, штат Дакота, де ми досліджуємо походження “Руки мерця” – комбінації, знайомої гравцям у карти та шанувальникам групи Motorhead.
Подвиги живого мерця
Застрелений у розквіті сил, коли череп Дикого Білла був грубо пробитий невидимою кулею, він уже був відомою фігурою на кордоні; диким і сміливим для тих, хто був схильний до авантюрних занять, шахраюватим і небезпечним для мас, що мігрують з прибережних міст. Складна фігура, Дикий Білл носив безліч образів: розважливий картковий гравець, влучний стрілець, лицарський герой і підступний розбійник одночасно.
Дикий Білл – відома історична особистість навіть за межами покеру. Я залишу біографію історикам, але короткого огляду, перш ніж перейти до знайомства з гризлі, який лежить в основі нашої історії, має бути достатньо, щоб скласти уявлення про його характер. Дикий Білл Хікок народився 27 травня 1837 року в Іллінойсі, четвертим з шести дітей у сім’ї Поллі Батлер і чоловіка Алонзо Хікока, затятого аболіціоніста, який запропонував свою сімейну квартиру як перевалочний пункт на підземній залізниці – мережі притулків, що пропонували амністію у вільні штати чи далі на північ, до Канади. Як і у Геркулеса, який задушив змію у своєму ліжечку, у Хікока з ранніх років виявилася майстерність володіння вогнепальною зброєю, хоча його грізна репутація та влучне прізвисько з’явилися пізніше.
На всіх фотографіях цього грізного прикордонника, що збереглися, зображена скорботна постать, сутулі плечі і спантеличений вираз обличчя з копицею темного волосся, незважаючи на те, що, за свідченнями сучасників, його волосся мало спадковий відтінок ірландського прометея, вогняного кольору волосся і духу. Хоча Хікок не був ірландцем по крові, саме лемніскатний ствол пістолета члена ірландської банди поставив хрест на його подвигах і камінь на його могилі. У житті Хикок був майстром на всі руки: він працював маршалом у Хейсі, штат Канзас, де його хвалили за роботу із затримання дезертирів часів Громадянської війни, служив в армії під час Громадянської війни і, що характерно, влаштовував дуелі з кожним стрільцем, який вартував своєї бандольєри, по обидва боки Ріо-Гранде.
Як Білл отримав таке ім’я.
Однак, як би він не називав себе Диким Біллом, незабаром ніхто не наважився стверджувати, що це непридатне ім’я. І хоча фільм “Ревенант” заснований на реальних подіях, які пережив Х’ю Гласс, Дікій Білл опинився у схожій ситуації, коли його поїзд зупинився через ведмедицю з дитинчатами на коліях між Нью-Мексико та Міссурі. В епоху, коли людина все ще боролася за свою першість у харчовому ланцюзі, ці загартовані рейнджери не відчували того співчуття до охорони тварин, яке ми відчуваємо сьогодні; Білл зійшов з поїзда, тримаючи рушницю напоготові, і попрямував до ведмедиці розміреним кроком людини, яка знає міріади видів небезпеки. На відміну від Тімоті Тредволла, чия пристрасть до ведмедів і гуманізм його спостережень за їхньою поведінкою зрештою засліпили його до їхньої дикої природи, Дикий Білл без вагань виконав свій обов’язок.
Поки він дивився на це втілене сузір’я через залізний приціл, ведмедиця піднялася на повний зріст і провела кігтями, схожими на вістря копій, по його грудях, розсікаючи його одяг надвоє і залишаючи на її місці червоні лахміття. Хікок з фірмовою швидкістю вистрілив у хаосі, але рикошетом влучив у череп розлютованої ведмедиці. Вдвічі більш розлючений і тепер ведмідь, що корчиться в агонії, кинувся на Хікока і притиснув його до землі, де й спробував зжерти. За 100 років до появи джіу-джитсу в західному світі, Хікок зумів створити простір для своїх колін, зсунувши стегна під натиском мстивого ведмедя, якраз настільки, щоб маневрувати повз його поранену передню частину до ножа, що висів у нього на поясі. Людина, прославлена своєю майстерністю поводження з вогнепальною зброєю, з точністю м’ясника провела ножем по горлу ведмедя, миттєво вбивши його.
Карти для гри в Дакоту, коли ви мертві
Рука мерця була рукою живої людини до того, як увечері 1 серпня 1876 року пролунав постріл, про який чули у всіх куточках кордону. Схоже, що куля, що увійшла в м’яку частину голови Білла, зробила більше для його безсмертя в пам’яті нащадків, ніж будь-яка куля, колись випущена з його власної великої зброї, включаючи ведмежу картеч. Як Джеймс Дін, Курт Кобейн та багато інших, здається, що жити вічно – це означає померти молодим.
Салун Наттала та Манна, головна пам’ятка знаменитої згодом головної вулиці Дедвуда. Тут ви не знайдете спокою серед азартних гравців, солдатів, старателів та шукачів удачі, але тут безпомилково відчувається щось приховане, почуття можливості розвинень, що розходяться. З бару видно, як Дикий Білл грає у покер. Він стоїть обличчям до дверного отвору і глузує з заяв про параною, що росте. Навпроти нього сидить самий п’яний чоловік у кімнаті – честь, насилу заслужена в місті, що славиться розпустою і вакханалією. Джек МакКолл озлоблений. Ціна його праць – програш в азартних іграх, і цей факт посилюється випивкою. Всупереч двоособистості, яку прийнято вважати у мешканців цієї Гоморри,
Дикий Білл змилостивився і порадив МакКоллу піти на пенсію без жалю, навіть виділивши монету на сніданок, який знадобиться йому для майбутнього похмілля.
Наступного вечора Хікок приходить до Натталу та Манну; гра – п’ятикартковий стад. Його нормальне місце, знову навпроти дверей, зайняте, і його мешканець відмовляється змінитися. Гра почалася у всіх сенсах. Починаються ставки. Монети шукають та знаходять нових господарів. Учасники, що втратили удачу, розпускають лайки. Приходить Джек Маккол, від якого ще смердить вчорашнім вечором, його гіркота не приборкана прощальною люб’язністю Білла. Білл про це не знає. Маккол скидає пістолет і примарою ковзає по таверні, петляючи між шептунів, до своєї мети. Кулю він випускає впритул. Дикий Білл Хікок вмирає миттєво. Він падає, карти все ще затиснуті в його зблідлому кулаку, знамениті дві пари чорних тузів і чорних вісімок – “рука мерця“. Йому 36 років, хоча він, як і Олександр, прожив тисячу життів із грандіозною славою. Згідно з пізнішим фольклором, Білл Хікок в особистій бесіді повідомив, що надприродним чином знав, що його життя закінчиться в місті Дедвуд. Сам Білл був похований у Дедвуді. Його друг Чарлі Аттер вимовив слізну надгробну промову перед численним натовпом.
МакКолл не виявив каяття під час двох наступних судових процесів, один з яких був проведений неофіційним “шахтарським” складом присяжних, а інший – в офіційному суді Янктона, столиці штату Дакота, де він був засуджений до повішення за вбивство. Джек МакКолл був повішений 1 березня 1877 року. Через роки цвинтар переїхав на інше місце, а ексгумований труп МакКолла виявився непохованим, з мотузкою, що все ще затягнута на шиї.
Забобонні, як моряки, дивно, що карти, знайдені в холодних мертвих руках убитої людини, не здобули репутацію поганих ознак серед покерної маси, але, звичайно, ми бачимо, що тузи і вісімки грають легко, як і будь-який інший набір у сучасній грі.
Ось і все, нам вдалося розповісти про Дікого Білла, ведмежого сайдплотта і сумно відомої Руці Мерця на тисячу слів менше, ніж зазвичай. Якщо вірити проникливому зауваженню старого Shoeface про те, що суть дотепності полягає в стислості, то нехай буде доведено, що це була найдотепніша письменницька робота. Чи ми пропустили щось про Дікого Білла? Який ваш улюблений спосіб грати руку мерця? Яка ваша улюблена пісня Motorhead? Залишіть коментар нижче, адже ми любимо слухати ваші думки про все, що пов’язане з покером.
До нової зустрічі,
Майк із GGPoker